Що дивитись коли важко на душі — мій список без слащавої брехні

Є певний тип порад які ти отримуєш коли важко. "Подивись щось смішне." "Відволічся." "Може, комедія?" Я не проти комедій. Але коли справді погано — тобто тоді, коли не просто втома, а щось важче — жарти сприймаються як ввічлива брехня. Ніхто не хоче, щоб йому пояснювали що він насправді має відчувати радість.

Кіно, яке мені допомагає в такі дні, зазвичай не обіцяє хорошого кінця. Воно просто сидить поруч. Показує когось, кому теж погано — і хто все одно якось далі живе. Не "вилікувався", не "знайшов сенс". Просто продовжує.

Тут є важлива різниця між катарсисом і маніпуляцією. Гарне кіно про важкі речі дає тобі відчути щось справжнє і трохи відпустити. Погане — збирає сльози механічно, музикою і монтажем, і залишає тебе порожнім. Нижче — фільми першого типу. Принаймні для мене.

---

Manchester by the Sea (2016), реж. Кеннет Лонерган

Фільм про чоловіка, якому дісталась провина яку неможливо нести — і якому нікуди від неї дітись. Кейсі Аффлек грає Лі Чандлера так тихо і точно, що дивитись боляче. Тут немає катарсису у звичному сенсі — немає моменту де все вирішується. Але є дивна чесність: деякі речі просто не проходять. І це, як не дивно, полегшує.

Eternal Sunshine of the Spotless Mind (2004), реж. Мішель Гондрі

Якщо думаєш, що це ромком про стирання пам'яті — то ні. Це фільм про те, що навіть болісне минуле — частина тебе, і витерти його значить втратити щось важливе. Джим Керрі проти типажу і цілком переконливий. Кейт Вінслет — ще краще. Закінчується не відповіддю, а питанням. Добре питання.

Good Will Hunting (1997), реж. Гас ван Сент

Так, це той фільм де Мет Деймон геній і Робін Вільямс його психолог. Але під жанровою упаковкою — дуже конкретна розмова про те, чому люди саботують власне щастя. Сцена в кабінеті — "it's not your fault" — стала кліше, але вперше вона працює тому що виграна, не нав'язана. Дивлюсь раз на кілька років.

The Perks of Being a Wallflower (2012), реж. Стівен Чбоскі

Підліткова драма, але не зверхньо до підлітків. Чарлі — хлопець якому важко з людьми, і фільм не пояснює чому аж до кінця. Є там рядок — "we accept the love we think we deserve" — який зазвичай ставлять на фоні заходу сонця в інстаграм, але в контексті він важить набагато більше. Фільм не дає рецептів. Просто каже: ти не один.

Cinema Paradiso (1988), реж. Джузеппе Торнаторе

Ностальгія тут не солодкава, а болісна. Про те, що деякі люди і місця залишаються в тобі назавжди, навіть якщо ти від них пішов — чи вони від тебе. Фінальна сцена з нарізкою поцілунків — одна з небагатьох у кіно де я не можу дивитись без сліз, і щоразу по-різному розумію чому.

Billy Elliot (2000), реж. Стівен Долдрі

На перший погляд — надихаючий фільм про хлопчика який хоче танцювати. Насправді — про класові кордони, про батька який мусить зламати власне уявлення про сина, і про те як мрії виживають у місцях де для них немає місця. Фінал радісний, але шлях до нього нелегкий.